A
A
A
Студент з Києва не хотів кудись виїжджати, але звуки вибухів давали знати, що залишатися небезпечно
Життя Кості до 24 лютого було непримітним та нічим не відрізнялося від буднів будь-якого київського студента. Хлопець навчався на 2-му курсі на програміста та вивчав мову жестів.
23 лютого, сидячи з друзями в кафе, він витратив усі гроші й пожартував: «Живемо на повну, а раптом завтра війна?». Шкода, що зараз це не смішно…
Ранок 24-го розпочався зовсім не весело. О 5:20 прокинувся від вигуків свого сусіда Андрія. Ледве розплющивши очі, Костя не відразу зрозумів, що відбувається:
«Війна!» – кричав Андрій. Хутко вдягнувшись, вийшов у коридор. Вигуки та сльози були довкола і не вщухали. Увесь день юнак допомагав своїм сусідам збиратись. Він навіть допоміг кільком дівчатам доїхати до вокзалу, адже речі у них були надто важкі.
Холодний розум був його виграшною стороною. Здавалося, ніби серед усього гуртожитку лише він міг тверезо оцінювати ситуацію і не давати емоціям волю, та це був лише початок.
Наступного дня Костя вдавав, що ніби нічого страшного не відбувається. У голові снували думки про те, як допомогти іншим та не впасти у відчай самому. Він не хотів кудись виїжджати, адже любить свій Київ, любить тутешніх людей, та звуки вибухів давали знати, що залишатися тут таки небезпечно. Він просив у Бога якогось знаку: «Якщо ти є, то хай мені хтось напише».
Готуючи сніданок, час від часу поглядав на телефон. Уже за 10 хвилин його розривало від есемесок. Костя витер руки й розблокував мобільний: на екрані подруга благала покинути місто. Все ясно, пора починати збиратись.
Шукаючи, куди можна поїхати, натрапив на повідомлення про автобус до Чернівців. Костя вийшов на вулицю та підняв руку, щоб упіймати таксі. У таксі переглядав соцмережі, де гуляло щораз більше чуток про постріли на ВДНГ. Під звуки чутних вибухів, до горла підступив неприємний ком.
Складалось враження, ніби серце билось в такт вибухів. На його ще зовсім молодому обличчі з’явилися зморшки, у золотаве волосся прокралися пасма сивини, в темних очах застиг смуток. З душі не спадав тягар тривоги.
«Ще трішки», – заспокоював себе: десь там вдалині фари маршрутки блимали променями надії. Ще трішки і я буду вдома».
Валерія ПОМЕРЛЯН
Новини Чернівецької області