Волонтер, депутат Чернівецької обласної ради Ярослав Бартош
A
A
A
Волонтерство під час режиму воєнного стану – це не спринт, а марафон
Повномасштабна війна, що триває на українській землі ось уже майже рік, призвела до того, що десятки мільйонів наших співвітчизників опинилися у надзвичайно скрутних обставинах. Чимало людей з дітьми виїхало за кордон, значна частина – евакуювалася на безпечні території країни. Переселенцям, окрім держави, на поміч прийшли волонтери. Сотні тисяч українців, зокрема й дітей, приєдналися до волонтерського руху: допомагають у гуманітарних штабах, плетуть маскувальні сітки, закуповують амуніцію, ліки, засоби гігієни тощо. Та несподівано перед такими доброчинними справами виросла перешкода. 23 січня президент Володимир Зеленський видав указ, яким заборонив чиновникам і депутатам різних рівнів виїзд з України без підтвердження офіційного відрядження.
Чим викликана заборона? Чи не зашкодить вона діяльності волонтерських організацій? Про це спілкуємося із волонтером, депутатом Чернівецької обласної ради Ярославом БАРТОШЕМ.
Війна засвідчила, хто насправді вболіває за країну, а хто прагне нажитися на ній
Головне, не нашкодити
– Указ президента і постанова Кабміну про заборону виїзду з України посадовцям і депутатам без офіційного відрядження викликала неоднозначні оцінки. Обмеження може призвести до складання мандатів на місцях і колапсу самоврядування, де більшість депутатів – жінки. Як розцінюєте ці обмеження, пане Ярославе?
– Як пам’ятаємо, рішення президента зумовили кілька гучних скандалів, пов’язаних з відпочинком чиновників і депутатів під час війни. Наприклад, заступник генпрокурора Олексій Симоненко їздив до сонячної Іспанії на новорічні свята. Вишенькою на торті став візит у Таїланд нардепа Миколи Тищенка. Бо не може бути такого, що одні на фронтах кров проливають, трудяться у дві зміни, щоб допомогти військовим та вимушеним переселенцям, а інші ніжаться на пляжах в Еміратах, Тайланді та інших країн. Однак, чомусь підозрюю, що такі як «Коля-котлета», їхали й будуть їхати за кордон. Реалізуючи ці обмеження, можна, образно кажучи, й дитину разом в водою вихлюпнути з купелі. Адже ті, хто військовозобов’язаний і перебуває на обліку у військкоматах, справді не мають права виїзду за кордон в умовах воєнного часу. За окремими винятками, про які всі знають. Але тут йдеться про тих, котрих уже зняли з обліку – пенсіонерів, жінок-депутаток, які не мають військових спеціальностей і не є військовозобов’язаними. Який був сенс забороняти оцій категорії людей виїжджати за кордон? Це люди, котрі за рік війни десятки разів перетинали кордон, щоб привезти в Україну військове спорядження, транспортні засоби, продукти харчування, засоби особистої гігієни тощо. Речі, що дуже потрібні мешканцям нашої держави, й зокрема Збройним силам України. Вдарили указом саме по цій категорії людей, порушено логістичний ланцюжок. Ось мої знайомі поляки знайшли вже 15-й автомобіль для ЗСУ, за яким мені треба поїхати. Передають, до слова, безкоштовно. Нововведення забороняють мені поїхати за ним, бо хоч я вже і пенсіонер, але є депутатом і державним службовцем.
– Чи може за вашим дорученням за автомобілем поїхати інша людина, котрій ви довіряєте?
– Безумовно, може поїхати інша людина. Однак польські доброчинці знають безпосередньо мене, вони звикли зі мною працювати й щиро дивуються цим нашим нововведенням. Поляки, передбачаю, збиралися при зустрічі вести мову про пошуки нового транспортного засобу для ЗСУ. Але я не можу з ними зустрітися. Заборона виїзду торкається всіх депутатів і чиновників. А я в двох іпостасях – і депутат, і чиновник. То що, мені звільнятися, щоб продовжувати допомагати Україні? Між іншим, коли я виїжджав за кордон, то брав відпустку за власний рахунок, аби не зловживати службовим становищем. Тобто, жодної копійки ні державної, ні волонтерської не витратив, щоб завезти до України гуманітарну допомогу.
– Нині вся країна протистоїть російським загарбникам. Одні зі зброєю в руках захищають державу, інші не покидають робочих місць, треті волонтерять. Кожен намагається бути корисним країні. Чи багато ваших знайомих у рядах волонтерів?
– Без перебільшення, полічити важко. Звісно, під час війни кожна людина має робити все можливе, щоб наблизити перемогу. Хто чим може. Чи то завезти автомобіль для ЗСУ, чи то придбати комплект військової форми, чи то взятися за виготовлення окопних свічок, чи просто донатити кошти на придбання найнеобхіднішого для наших хлопців, які воюють на передовій. Грошова допомога. Кожен має підкладати плече для перемоги. Ось, до прикладу, Володимир Садик робить військові баггі, про які надзвичайно добре відгукуються військові із спеціальних підрозділів. Разом із своїми помічниками виготовив уже кілька десятків транспортних засобів, до виробництва яких в державі не додумалися. Є інші підприємці, які щомісяця виїжджають і привозять гуманітарну допомогу. На Сторожинеччині, яку я представляю в обласній раді, є кілька волонтерських центрів. Деякі з них організовують завезення спорядження як для індивідуальних захисників, так і для груп оборонців, інші – автомобілі. Але свою роботу мало хто афішує, адже роблять люди це не для власного піару.
Війна показала, хто є хто
– На Калинівському ринку та в Епіцентрі продають військове спорядження, інші товари військового призначення. Чи добре це, коли наші військові потребують і одягу, і взуття, і засобів захисту?
– Якщо є бирка «не для продажу» на таких речах (від шкарпеток до бушлату), то продавати такі товари – злочин. Вони мають бути у Збройних силах. І тут питання до правоохоронців. Але є підприємці, котрі за власні кошти купують за кордоном військовий одяг, взуття, який нині користується попитом, то чому б вони й не могли б продати товар. Якщо комусь потрібна тепла білизна, тактичні рукавиці чи навушники, балаклава, то чому не можна піти на ринок і придбати їх. Тут проблема в іншому. Чому держава досі не перевела народне господарство на воєнні рейки. Наприклад, у Чернівцях діє гумовзуттєвий завод. Ось мені цікаво, а скільки утеплених гумових чобіт це підприємство відправило нашим захисникам? Адже вони там на передовій в окопах місять болото в берцях, які через це швидко стають непридатними. А утеплені гумові чоботи там знадобились би. Або ж згадаймо швейні підприємства краю. Скільки комплектів вони виготовили для наших захисників? Чому не налагоджено виробництво дронів на наших електронних підприємствах, а їх завозять із-за кордону?
– Пане Ярославе, війна показала, що волонтери є різні. Згадаймо «швидкі допомоги», які надали італійські благодійники в Чернівецьку область, а їх використовували деякі люди на власну користь.
– Це наша ганьба. Найбільший сором та хрест, який несуть прості люди. Більшість порядних буковинців не рахуються ні з часом, ні зі здоров’ям, ні з коштами для завезення в Україну гуманітарних вантажів, а є такі людці, котрі використовують свої владні повноваження, користаються волонтерським статусом, для того щоб нажитися. Згадаймо центр «Олімпія». Це, напевно, був один із найбільших гуманітарних волонтерських хабів на Західній Україні. А чим закінчилося? Ганьбою. А чим ми, прості мешканці Буковини, завинили перед тими людьми, котрі надавали сюди матеріальної допомоги на мільйони доларів. Сподіваюся, правоохоронці ще виведуть тих людей, що наживалися на гуманітарці, на чисту воду. Не повинно бути так, що в той час, коли діти здавали гроші з обідів на бронежилет для бійця, коли пенсіонер із Новодністровська віддав на потреби ЗСУ всі свої збереження, а окремі люди при владі наживалися. Соромно згадувати чиновницю з обласної адміністрації, яка за чималі гроші підписувала документи за програмою «Шлях», дозволяючи здоровим чоловікам втікати за кордон. Мені особисто поляки розповідали, що вони по три місяці жили у службових кабінетах, забезпечуючи наших людей житлом, медичними препаратами. Вони цікавляться, як можуть у цих умовах посадовці наживатися? Що мав казати їм? Відповідав, що це, мабуть, той шанс, коли суспільство очищається від користолюбців.
– Суспільство справді очищається, але ж і виявляє чесних, порядних людей, які готові все віддати задля перемоги, чи не так?
– Це справді так. Хай не образяться ті, кого не згадаю. Але кілька прізвищ мушу назвати. Мої колеги-депутатки Ліля Бортич, Юлія Грицку-Андріяш організували в Румунії волонтерський хаб, завдяки якому завезли в Україну колосальну кількість гуманітарної допомоги. Голова обласної ради Олексій Бойко та його помічник Олександр Білоус, незважаючи на завантаженість, сотні разів були на передовій, доставивши понад сотню транспортних засобів для військовослужбовців. Депутат Василь Гончар допомагає військовим деревиною, значну допомогу надає Володимир Мороз та інші. Переконаний, потік гуманітарної допомоги в Україну не зупиниться ні за яких обставин. Бо це потрібно для нашої перемоги над ворогом.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області