«Ми нині теж — Сухопутні війська»: колишній миротворець – про місію у Конго, війну та реабілітацію після поранення
29.05.2025 10:00
Укрінформ
Україна брала участь у миротворчих операціях практично відразу з моменту здобуття незалежності.
Уже 1992 року наш миротворчий батальйон вирушив до охопленої війною Боснії і Герцеговини. Далі були: Хорватія, Грузія, Косово, Ірак, Ліван, Ліберія, Сьєрра-Леоне й інші країни Європи, Азії й Африки. У мирний час миротворчі місії під егідою ООН, ОБСЄ та НАТО були єдиною можливістю застосування збройних сил невоюючої країни в умовах, що наближені до бойових. Українські військовики отримували змогу здобути фаховий досвід, держава — укріпити свої позиції на міжнародній арені та поглибити співпрацю з партнерами. 55 наших миротворців, на жаль, загинули під час виконання обов’язків.
Після початку великої війни у 2022 році усі п’ять діючих на той час миротворчих контингентів були відкликані на Батьківщину для участі у відбитті російської агресії. Ветерани миротворчих місій нині служать в усіх Силах оборони України, і ми вшановуємо їх у Міжнародний день миротворців ООН 29 травня.
З цієї нагоди 1 центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ поспілкувався з учасником останньої ротації українського національного контингенту Місії ООН зі стабілізації в Демократичній Республіці Конго (англ. MONUSCO) та ветераном російсько-української війни Олександром Іваньком.
Довідка:
Олександр Іванько. Капітан у відставці, авіаційний інженер. 10 років прослужив в 11‑й окремій бригаді армійської авіації «Херсон» (аеродром базування — Чорнобаївка під Херсоном), пройшовши шлях від солдата до офіцера. Учасник останньої на сьогодні 13‑ї ротації (15 вересня 2021 — 15 вересня 2022 року) українського національного контингенту Місії ООН у ДР Конго в складі 18‑го окремого вертолітного загону ЗС України (м. Гома, провінція Північне Ківу). Відтак служив у 18‑й окремій бригаді армійської авіації ім. Ігоря Сікорського (Полтава). Звільнений з війська через важке поранення від ракетного удару у 2024 році. Нині займається музикою.
Старший лейтенант Олександр Іванько — старший технік групи регламенту й обслуговування вертольота та двигуна. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Як готували учасників місії
Відбір кандидатів на 13‑ту ротацію в ДР Конго проводили на базі 18-ї бригади армійської авіації в Полтаві. Ми займалися, вчилися і складали заліки. Злагодження тривало місяць. Людей було дуже багато. Якщо на злагодження поїхало приблизно 250 чоловік, то на зборах було 500, тому що кожна людина мала другий номер. На посаду потрібно було дібрати кращих, тому було по два кандидати на місце. Відбирали тих, хто більше знав, хто мав більше практики чи краще володів якимись знаннями. Усе вирішували заліки.
Символіка 18-го окремого вертолітного загону. Джерело: Facebook 18-го окремого вертолітного загону
Перші враження від ДР Конго
Перше враження, як тільки вийшли з літака, — нема чим дихати. Важке-важке повітря, хоча навколо все зелене. Зверху зелене, а знизу такий, ніби рудий, ближче до червоного, пісок. Ось таке було перше враження — контраст зеленого з коричневим і червоним і нема чим дихати.
Але настала ніч, і ми зрозуміли, що не все так погано. Для людини, яка ніколи не була за кордоном, було незвично, що навколо багато темношкірих людей. Наче вчора у Львові в аеропорту сиділи всі європейці, а тут раз — і такий контраст. Ще по дорозі до табору помітили, який у ДРК безлад на дорогах. Як вони їздять — то страшне. Хтось їде по лівій стороні дороги, хтось по правій — і всі в одному напрямку. Це в них нормально.
Як ми приїхали в табір, нас закрили на два тижні на обсервацію (це ж була пандемія «ковіду»). І за цей час адаптація відбулася нормально. Уже й до погоди звикли, і до їжі. Годували нас добре, бо куховарили наші хлопці. Якщо в когось був день народження, можна було звернутися до кухарів, щоб вони приготували те, що ти любиш, наприклад, оседедець під шубою чи салат олів'є. Правда, за рік я зненавидів три страви: банани, курку та рис. Курку давали майже щодня, а банани там, як у нас яблука. За долар можна було купити цілу в'язку. Хоч я повернувся в Україну давно, але й досі банани недолюблюю.
Що ще мене здивувало — у Конго на ринку є все, що вирощують в Україні. Навіть кавуни.
Довідка:
18-й окремий вертолітний загін брав участь у миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго з лютого 2012 року. До повернення в Україну у вересні 2022‑го, згідно з указом Президента України № 114 від 7 березня, змінилося 13 ротацій.
Українські вертолітники виконували завдання з вогневої підтримки наземних сил, забезпечення дій підрозділів сил швидкого реагування, озброєного супроводу, здійснювали пошуково-рятувальні операції та їх вогневу підтримку, операції з повернення, стримування, оглядові польоти, матеріально-технічне забезпечення Місії ООН, перевезення військ, вантажів, пасажирів та особливо важливих персон, польоти з метою спостереження, розвідки та патрулювання, а також здійснення медичних евакуацій.
18‑й вертолітний загін за роки свого існування здійснив 25 462 польотів (сукупно 22 473 години нальоту), у ході яких перевіз 116 280 пасажирів і 5 612 тонн вантажу. Зокрема, 3702 польоти (3213 годин 12 хвилин), 12 853 пасажири та 666,5 тонни вантажу — під час 13-ї ротації (2021–2022 роки). В останній ротації брало участь 255 осіб під командуванням полковника Євгена Вакуленка.
Українські вертолітники в ДР Конго виконували як денні, так і нічні польоти. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
В армійській авіації працюють усі
Я був старшим техніком групи регламенту й обслуговування вертольота та двигуна. Тобто авіаційним інженером. Чим займається авіаційний інженер?
Усі, у кого є автомобіль, знають, що через певну кількість тисяч кілометрів треба його обслуговувати: міняти мастило, фільтри й тому подібне. Авіаційні техніки так само в призначений час проводять обслуговування гелікоптера по своїх спеціальностях: двигун, авіаційне обладнання, озброєння, радіообладнання; група слюсарно-механічних фахівців ремонтує пошкодження. Тільки в машинах це визначається кілометражем, а у вертольотах — нальотом годин або помісячно.
Тобто кожні 25 годин гелікоптер має зайти на перевірку тиску в лонжеронних лопатях. Через 50 годин — уже ретельніше обслуговування: перевірка фільтрів, повітряної системи, гідросистеми. Далі — через 100 годин, через 200. Тобто, кожна «почасовка» — це обслуговування гелікоптера. Якщо інтенсивні польоти, вертоліт може заходити на перевірку двічі на тиждень. І всі групи по своїх напрямках перевіряють системи гелікоптера, щоб вони штатно працювали в польоті. Тому що безпека польоту — це для нас найважливіше.
Авіаційні техніки за роботою. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Після кожного польоту авіаційні спеціалісти роблять зовнішній огляд поверхні машини на предмет якогось пошкодження. Є таке поняття, як утома металу — від старості десь може утворитися тріщина. Авіаспеціалісти виявляють такі тріщини, щоб запобігти подальшій руйнації фюзеляжу. Спеціалісти з авіаційного обладнання калібрують прилади, чи вони правильно показують, чи не брешуть. Радіоспеціалісти перевіряють системи сповіщення та зв'язку. Зброярі — гармати, кулемети, усе начіпне озброєння. Зайняті всі.
Десь так ми й жили. Кожного дня в нас була робота: обслуговували, доглядали, перевіряли. Де були відмови обладнання, його міняли. Так і минув рік.
У мене в групі було 12 осіб: начальник групи, 4–5 старших техніків (старші лейтенанти, капітани), решта — сержанти, солдати, які з нами працювали. В армійській авіації поняття «підлеглий» існує радше формально. Але в дійсності не буває такого, що, наприклад, солдат працює, а поруч стоїть старший лейтенант і курить. Працюють усі, курять теж разом.
Ставилися одне до одного, як рівний до рівного. Стосунки між людьми в армійській авіації відрізняються від інших військ. Подібне є хіба що в Повітряних силах. Льотчик розуміє, що його машина і життя залежать від інженера. Сідаючи в літальний апарат, він підкреслює, що довіряє інженерному складу, який обслужив цю техніку.У нашій ротації було вісім вертольотів Мі-8: чотири транспортні, чотири бойові. Транспортні займалися тільки перевезенням вантажів і людей. Багато було завдань з евакуації поранених або тяжкохворих місцевих жителів десь у віддаленому куточку країни. Перевозили гуманітарні вантажі, зброю й особовий склад для дружніх контингентів.
Руки Олександра Іванька в кінці робочого дня. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
А бойові мали підвішене озброєння та вилітали на бойові завдання. Особливо під кінець ротації, якраз коли в Україні почалося полномасштабне вторгнення, у ДР Конго вибухнули заколоти. Нерідко наші борти поверталися обстріляні, з пошкодженнями. Було навіть таке, що ми сиділи на сумках для евакуації з Конго, бо почалися заворушення серед цивільного населення. Наприклад, виїжджаємо ми з аеропорта на свій табір, а наш автобус закидують камінцями.
Довідка:
У січні 2022 року українські миротворці 18‑го вертолітного загону знищили військову базу бойовиків. Спільна операція конголезької та угандійської армії проти терористичного угруповання «Альянс демократичних сил» (ADF — Allied Democratic Forces) тривала з грудня 2021 року. Щоб захистити цивільних жителів, керівництво Місії ООН доручило українським гелікоптерам Мі-8 завдати удару по раніше розвіданих військовим цілях у районі міста Бунія. Усі планові цілі були успішно знищені.
З 25 липня по 1 серпня 2022 року тривали протести проти Місії ООН на тлі звинувачень з боку конголезьких політиків у нездатності вжити заходів для припинення багаторічного конфлікту між різними воєнізованими угрупованнями в провінціях Північне та Південне Ківу. Протестувальники вимагали, щоб MONUSCO покинула країну. У сутичках у містах Гомі, Бені та Бутембо загинуло кілька миротворців і 36 цивільних.
Бойовий гелікоптер перед вильотом на бойове завдання. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Місцеві знали, що «Путін — х*йло»
Українці протягом понад 10 років брали участь у Місії ООН зі стабілізації в Демократичній Республіці Конго. Нас поважали. Бо українці ніколи не дозволяли собі бодай-якось ганебно поводитися щодо місцевого населення. Інколи навіть можна було почути від конголезців «Слава Україні!». Коли вже почалася велика війна, був у нас випадок. Ми поїхали в магазин, і до нас підходить хлопець років 16-17, показує в бік і каже: «Дивіться, он росіяни». Мовляв, у вас із ними війна, он вороги. Зрозуміло, що ми їх не чіпали, бо носили форму нашої країни — і на нас дивився весь світ. Тим паче, то були люди цивільні. Військових росіян ми не бачили.
Біля нашої бази розміщувалося 34 російські цивільні гелікоптери ООН. Після лютого 2022‑го їх забрали подалі на інший кінець аеропорту, щоб не було конфліктів. А від місцевого населення дуже часто можна було почути: «Путін — х*йло». Хто довго працював на нас (наприклад, прибиральники), той вивчив українську мову. Вони могли спокійно з нами спілкуватися таким собі суржиком. Бо в ротаціях ще багато хто говорив російською.
Так що комунікація була налагоджена. Місцевих дуже мотивувало те, що наші люди щедрі — можна було заробити. Більшість фінансово орієнтована. За гроші ти будеш для них найкращим друзякою. На долар я міг купити на ринку, наприклад, кілограм картоплі. А місцевий на ту ж суму — усі п’ять. Для немісцевих ціна була вища. А таких було чимало.
Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Окрім нас були миротворці з багатьох країн: Китаю, Бангладеш, Уругваю, Індії тощо. З ними стосунки складалися прекрасно. Конфліктів не було. Вони, правда, були у великому шоці, дізнавшись, що в нас старший лейтенант може стояти в наряді на охороні аеродрому. Приблизно половину нашого підрозділу становили офіцери. А в них — один офіцер на 50–60 людей. Вони як бачать капітана, то вже непритомніють. А якщо — підполковника, то взагалі паніка.
В армійській авіації серед льотного й інженерно-технічного складу офіцерів більше. Це пов’язано з більшою відповідальністю. Але й офіцери становлять 90% загиблих на війні. Тому що ми теж Сухопутні війська.
Про забезпечення миротворців
Нас забезпечувала Місія ООН. Фінансове забезпечення було у валюті, чим ми були дуже задоволені. Це була хороша сума, яка дозволяла, наприклад, купити по приїзді квартиру в Києві, залежно від того, скільки ти пробув у ротації. Фінансове забезпечення для декого стало таким собі трампліном. Тилове забезпечення теж було на рівні. Ми ніколи не мали проблем із паливом, щоб виконати завдання. Усього завжди було вдосталь.
Авіаційні техніки в призначений час проводять обслуговування гелікоптера по своїх спеціальностях. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Африканський клімат і здоров'я
Клімат у ДР Конго такий самий, як у Херсоні, просто трішки спекотніше та більше дощів. Жарко і волого. Тобто для херсонських хлопців, які були в ротації, нічого нового. Решта за місяць-два звикла, і вже ніхто не звертав уваги на клімат.
У мене з дитинства була невелика травма: на зміну погоди боліла голова. У Конго ця проблема зникла. Тому що ми перебували на висоті півтори тисячі метрів над рівнем моря, і тиск був там інший. За рік ротації голова мене майже не турбувала.
Ще в Полтаві на злагодженні ще нам зробили щеплення від усього, чого можна: малярія, дифтерія тощо — близько 12 щеплень. Від «ковіду» нас також щепили через півроку, як ми були в ротації. І щодватижні видавали профілактичні таблетки від малярії. Тому що все-таки Африка. Ми якось були в медичному таборі індійців. То там настільки стерильно, що навіть на вулиці все блищало. Вони молодці.
Про звичаї конголезців
Перше, що впало в око, — у ДР Конго тяжко працюють жінки. Жінка може нести два відра води в руках, ще щось на голові, а на плечах ще дитина висітиме. А в цю ж мить під парканом сидить дядько і просто проводить час.
А ще конголезці полюбляють сидіти на кладовищі, тусуватися на могилах — грати в карти, курити. Наш табір розташовувався якраз біля цвинтаря. То там навіть деякі могили обнесені парканом, укриті дахом, зі здоровецьким амбарним замком. Потім я зрозумів — це, щоб на них менше сиділи. Хоча через три місяці той замок був зламаний, і всередині були люди. Коли падав дощ, усі ховалися під той навіс над могилою. Місцеві пацани віком близько 15 років сиділи на могилах попід табором у надії, що може йтиме військовий, дасть якусь цукерку чи йогурт. Там багато дітей-жебраків. Ось що мене особливо вразило.
Конголезькі жінки важко працюють. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Побачене в Конго переконало мене, що Україна ще дуже добре живе. Є що їсти, діти не голодні, не жебракують. Певен, зараз «на болотах» теж офігівають, що в нас у кожній сільській хаті висять килими, є електрика, туалети в будинку. Ми вже ті килими знімаємо, а в росіян це ще вважається шиком.
Працювали на користь України навіть з іншого краю світу
У мене батьки теж військові. 24-го лютого 2022 року мама була на чергуванні в чорнобаївській бригаді. Подзвонила о 5-й ранку й повідомила, що стався прорив Чонгара. Дружина телефонує й каже: у вас там щось горить і показує відео — приліт по частині (з вікна нашої квартири видно аеродром). Я побудив хлопців, усі підірвалися з ліжок і давай попереджувати родичів, планувати, куди відправляти сім'ї в безпечне місце. Бо вже пішли прильоти по Полтаві, Херсону, москалі пройшли Олешки, почалися бої за Антонівський міст. Настрій у всіх був такий, що хто не курив, той закурив.
Ми відразу звернулися до командира: витягуйте нас звідси, забирайте в Україну. А командир розвів руками. По-перше, немає чим. По-друге, у нас ще були зобов'язання перед Місією ООН. Контракт, який ми мали виконати, тому що на нас розраховували. З іншого боку, Україна за нас усіх отримувала кошти. Тому перший час ми приносили гроші на озброєння, на потреби української армії, які ООН платила за нашу участь.
Перші п'ять днів великої війни ми майже не спали. Усі сиділи в Телеграм-каналах. Ми зрозуміли, що поки не можемо повернутися, треба щось робити на місці. Я зв'язався з товаришем, який служив в СБУ. Ми знайшли людей, які перебували на вже окупованих територіях, і стали передавати інформацію в центр.
Обслуговування лопатей гвинта гелікоптера. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
Я діставав дані з напрямку Миколаїв — Снігурівка. Хтось працював на Антонівській стороні, тобто на Олешках. Хтось — з боку Станіслава (прибережне село на захід від Херсона — ред.). Сиділи в кімнаті вп’ятьох та передавали інформацію. Потім нам надсилали підтвердження, що там щось «сталося», і ми сильно тішилися.
Дружина з дітьми прожили три місяці в окупації. У середині квітня виїхали через Снігурівку. Цей день я добре пам’ятаю. Дружина подзвонила в шостій ранку, сказала: «Ми виїжджаємо» і поклала слухавку. Тоді мене на цілий день відсторонили від роботи. Начальник сказав: «Розумію. У тебе зараз думки тільки про сім’ю». Пам’ятаю, що надвечір мої пальці стали жовті від сигарет. О восьмій вечора дружина передзвонила та сповістила, що вона вже на підконтрольній Україні території, у Миколаївській області. І я пережив велике полегшення, що все закінчилося добре, що всі живі.
Перед поверненням до України. Фото: прес-служба 18-го окремого вертолітного загону
За два дні до повномасштабного вторгнення, я порадив дружині заправити повний бак у машині. І це дуже допомогло. Бо як виїжджали, заправки не працювали. У Херсоні бензин продавали з бочок, але ті, хто заправлявся з них, на виїзді з окупації глохли. Бензин був неякісний. Подорож була небезпечна: вісім російських блокпостів і дев'ятий — український.
Повернення 13-ї ротації в Україну
Хтось лишився передавати справи — у наш табір заїжджали чи то Багладеш, чи то Індія. Хтось — вантажити техніку на пором. Хтось полетів у місто Ентеббе, Уганда, на завантаження вертольотів. Решта дружно сіли в літак і полетіли в Польщу. Там нас посадили в автобуси — і ми поїхали додому. Як побачили на дорозі надпис «Україна», зразу всі хором вигукнули: «Ура! Ми вже вдома».
Привезли нас на стадіон «Львів Арена», таємно, щоб ніхто не знав. Ми пересіли на військові автобуси, і нас доправили до місця збору, звідки скеровували у військовий шпиталь на перевірку та проведення аналізів. Далі — по своїх частинах.
Гелікоптери транспортували літаками Ан-124. «Руслан» може взяти дві-три машини. Їх розбирають: знімають лопаті, стравлюють тиск із шасі та закочують у літак. Прилетівши в Польщу, їх знову складали та перелітали в Україну вже своїм ходом.
Поранення, реабілітація й адаптація
Коли я повернувся з ротації, рідну 11-ту бригаду вивели з Чорнобаївки в місто Броди на Львівщині. Далі я перевівся в Полтаву, у 18-ту бригаду АА. Мене запросили на посаду, яка мені була більше до душі.
У квітні 2024 року під час російського ракетного обстрілу я втратив ногу, а мій побратим загинув. Його можна побачити у фільмі «Підйомна сила», який знімали на базі нашої 18-ї бригади.
Травму я прийняв ще лежачи на бетоні. Правда, у лікарні кричав, що хочу служити, не списуйте мене тощо. Але ВЛК постановила, що я непридатний до військової служби у воєнний час. Тож тепер я у відставці.
Я раніше не займався музикою, але, перебуваючи в реабілітаційному центрі Superhumans, спробував себе в диджеїнгу. До того ж, до нас приходив учитель гри на гітарі Ростик. Мені було вчитися нескладно.
Маю офіційний записаний музичний сет. І один публічний виступ — у київському барі «Хвильовий». 11 травня була презентація ініціативи EnterDJ, яка проводить навчання з диджеїнгу як арт-терапії для цивільних і військових. І я на відкритті цієї презентації грав свій перший сет.
На даний час фізичних обмежень в Олександра практично немає. Ветеран спокійно пересувається де хоче, водить авто. Фото: Facebook Олександра Іванька
Також маю невеличкий гурт, де граю на бас-гітарі. У нас немає конкретного стилю, виконуємо все підряд. Уже навіть виступали на одній сцені з «Жаданом і собаками» у Львові 3 травня цього року. Грали пісню «Мальви».
Я вельми вдячний реабілітаційному центру, що відкрив у мені талант, дав можливості його реалізувати. Що я маю змогу далі їздити на авто з механічною кробкою передач без правої ноги. Я перший у Superhumans, хто сів на механічну коробку та поїхав. Дуже люблю їздити. Навіть, коли отримав поранення, перше, про що подумав, — не зможу їздити на механіці.
Фізичних обмежень у мене практично немає. Надів протез, пішов куди треба, сів куди треба — у поїзд, у маршрутку, у машину. Спокійно пересуваюся. Треба — вгору, треба — по болоту, по траві. Тільки в басейн треба без протеза. Хіба тільки те, що впала швидкість пересування.
У реабілітаційному центрі Олександр відкрив у собі хист до музики та став диджеєм. Фото: Victory Beats
Значення миротворчої діяльності для України
Участь України в миротворчих місіях має сенс, адже показує українців на міжнародній арені як професіоналів, які допомагають людям. По-друге, це фінансово вигідно Держава отримувала пристойні гроші за нашу місію. І для учасників місії це можливість заробити. По-четверте, це величезний досвід для льотчиків та інженерного складу. Багато вильотів, великий наліт годин, багато праці. Польоти далеко від бази, у складних умовах, завжди дають добрі навички, розвиток. Наприклад, я дізнався багато чого нового за ротацію. Завжди займався тільки двигунами, а в ротації досконало зрозумів, як працює гелікоптер. Тепер можу влізти в будь-яку систему та зрозуміти, що в ній працює, а що — ні.
Тому, дай Боже, після перемоги Україна відновить участь у миротворчих місіях. І ми вже будемо країною з колосальним досвідом, і до нас будуть ставитися з повагою. А можливо самі будемо інструкторами, які передаватимуть досвід.
Спілкувався Ігор Бігун, 1 центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ
Новини з передової