Протипіхотні міни: як допоможуть і звідки візьмуться у Сил оборони
01.07.2025 13:36
Укрінформ
Вони незамінні, коли треба дешево й масово гальмувати штурмовиків, але через планові знищення запасів некерованих мін тепер доведеться збирати їх з миру по нитці
З 2005 року Україна сумлінно дотримувалась положень Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва, передачі протипіхотних мін та щодо їх знищення, але більше не буде. Ми виходимо з Оттавської конвенції, бо «Україна опинилася в нерівній і несправедливій ситуації, яка обмежує її право на самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН», як сказано у повідомленні МЗС. Росіяни ніколи не були скуті такими зобов’язаннями, активно застосовували протипіхотні міни усі роки своєї агресії і з 2022 року цей вид зброї надав окупантам асиметричну перевагу. Зважаючи на цей досвід, цьогоріч рішення вийти з конвенції ухвалили у Фінляндії, Литві й Польщі. Пріоритет спротиву та оборони рідної землі вищий за необхідність дотримуватися міжнародних конвенцій. Тож 29 червня відповідний указ підписав і Президент України.
Укрінформ розбирався, яку роль грають саме ці міни в сьогоднішніх умовах на полі бою і що вдасться здобути завдяки рішенню повернути їх туди.
МІНА – ЦЕ ШВИДКО Й ДЕШЕВО
Чого тільки не застосовують сьогодні в бойових діях, і панівні позиції вже давно завоювали різні види дронів. Що таке протипіхотні міни на їх тлі? Дешевий і масовий спосіб ураження, вважає військовий експерт Павло Нарожний – якого не вистачало, зокрема, у сірій зоні. «Це потужна, гарна зброя, яка в першу чергу битиме по піхоті, а зараз у переважній більшості штурмів здійснюється саме нею, без застосування важкої техніки, – звертає увагу Нарожний. – Ось недавнє добове зведення Генштабу: знищено 1 танк і понад 1000 солдат». Середньостатистичний штурм – це групи по 10 росіян, які без бронетехніки йдуть в атаку через сіру зону (відстань між нашими і ворожими позиціями шириною від кількох сотень метрів до 5-6 км). І нам треба придумати метод ефективно, масово й дешево їх знищувати. «Зараз це робить артилерія і дрони, а треба ще дешевше, бо дрон коштує від 500 доларів (а на ураження цілі може піти їх кілька, – ред.), артилерійський постріл – від $3000, а протипіхотна міна – кілька сотень доларів і вона анітрохи не втратила свою актуальність», – підраховує Нарожний.
Перебігаючи сіру ділянку, відсотків 90% бійців не досягає наших окопів, але наразі – через дрони (і мінні поля, розгорнуті за допомогою інших видів мін – розтяжок, наприклад), пояснює експерт. Та щоб злетіти і досягти цілі дронам потрібен час, а кількох хвилин їм може не вистачити, або ж РЕБ завадить. Усього 20-30% класичних FPV уражають цілі, нагадує він. А значить частина піхотинців залишаться живими, добіжать до наших позицій і вступлять у стрілецький бій, чого треба уникати. «А якщо є засіб дистанційного мінування, то наші артилеристи, знаючи, що скоро десь піде піхота чи мотоцикли, заряджають спеціальний снаряд, він у повітрі розкривається і з нього випадають міни, які при падінні зводяться і так мінується ціла ділянка», – пояснює, як можуть працювати протипіхотні міни Нарожний.
Навіть якщо вони не вбивають, а лише ранять ворожий особовий склад (а сучасні міни робляться з таким розрахунком), все одно це зупиняє групу, гальмує, а далі можна добивати її хоч артилерією, хоч дронами. Навіть враховуючи, що росіяни можуть, як знаємо, і кинути своїх поранених, їхні втрати мають збільшитися і це матиме психологічний вплив, впевнений пан Павло. Якщо не на самих бійців, то на суспільство, яке так чи інакше помітить збільшення втрат.
А ДОСІ ЯК БУЛО – БЕЗ МІН?
Не те щоб досі у застосуванні протипіхотних мін нами була повна прогалина – Україна їх протягом цих 3 років і виготовляла, і застосовувала, про що, зокрема, раніше писав портал Мілітарний. Зображення виявлених на полі бою протипіхотних мін українського виробництва публікували російські військові й оприлюднювали росЗМІ, називаючи боєприпас протипіхотною міною ВНП-50, що нібито є копією радянської МОН-50 і активно застосовується у російсько-українській війні.
Протипіхотна міна МОН-50 українського виробництва, 2024 рік. Фото militarnyi.com
«Такі повідомлення дійсно траплялись, зокрема, і в українському інфополі (на анонімних ТГ-каналах, які за деякими ознаками можна ідентифікувати як українські), і росіяни повідомляли», – підтверджує Вадим Кушніков, оглядач порталу Мілітарний. Нехай і так, це ніяк не порушувало Оттавський договір щодо невикористання протипіхотних мін, які ініціюються внаслідок присутності людини, бо він не поширюється на міни, що мають контрольований сапером підрив. І аналітики Мілітарного припускали, що міни українського виробництва споряджаються лише певним типом детонаторів, які активують міни сигналом того, хто їх встановлював.
«Моя власна думка – міни активно використовувались там, де потрібно, як, наприклад, інженерні боєприпаси, бо загалом вони ними і є, – говорить Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень, співзасновник Консорціуму оборонної інформації. – В інженерних конструкціях, де є фортифікації». Конвенція забороняє протипіхотні міни, та не торкається тих, що підривають мости чи закривають проходи в рамках укріплень (протипіхотні міни – лише невелика частка усіх існуючих у світі інженерних боєприпасів). Такий крок, як публічна заява про вихід із конвенції, може сприяти, можливо, отриманню якоїсь допомоги, створенню альянсів чи тиску на певні країни, міркує Їжак, тому її слід було робити. «Але її абсолютно не треба, щоб сповна використовувати можливості, які дають інженерні боєприпаси різних видів, включаючи протипіхотні чи протимотоциклетні міни, – переконаний він. – Радянських протипіхотних, мабуть, вже не лишилося, а нові протимотоциклетні – вже інший, новий вид і я впевнений, що за можливості їх застосовують при штурмах мотоциклами і квадроциклами».
На думку Їжака, Оттавська конвенція де факто й не заважала Україні робити все, що було потрібно для захисту. Бо процеси на фронті залежать лише від наявності сил та засобів. «Вони відбуваються паралельно дипломатичним чи політичним шляхом і можуть обмежуватися конвенцією хіба що в загальних рисах, – каже він. – Не буде ж такого, що з’являться якісь інспектори і виявлять заборонену міну, і ніхто б претензій до України не висував через те, що вона використовує, що їй потрібно».
Ще за Байдена США скасували заборону на поставки протипіхотних мін, нагадує Павло Нарожний. У листопаді минулого року The Washington Post із посиланням на посадовців адміністрації Сполучених Штатів повідомляв, що тодішній американський президент санкціонував надання Україні американських протипіхотних мін. «Тобто вони в нас є, але ми, ймовірно, лише сиділи і на них дивились через дію конвенції, – говорить Нарожний. – Бо як щось, мовляв, порушимо, партнери з порушниками умов конвенції не працюватимуть». А може і не тільки дивились – джерела видання ж запевняли, що українська сторона взяла на себе зобов'язання не встановлювати ці міни в густонаселених районах, а отже, десь та могла розгорнути.
З американських арсеналів. Фото ілюстративне з відкритих джерел
ДЕ БУДЕМО НОВІ АРСЕНАЛИ БРАТИ
Після підписання в 1999 році Оттавської конвенції Україна зобов’язалася знищити наявні запаси протипіхотних мін, а на той момент ця радянська спадщина, за словами Кушнікова, складала близько 6 млн одиниць. Для порівняння – станом на 2022 рік в арсеналах США налічувалось удвічі менше – 3 млн мін, що не використовувалися з початку 90-х. «Із відкритих джерел відомо, що до 2020 року Україна звітувала про знищення цих запасів, – розповідає Вадим Кушніков. – І то була досить велика номенклатура боєприпасів, зокрема, і МОН-50, МОН-100 та МОН-200 (у протипіхотному використанні), хоч вони й не підпадали під дію конвенції: можуть бути застосовані у керованому вигляді». А договір забороняв лише некеровані види протипіхотного озброєння – вони, мовляв, можуть уражати як військових, так і цивільних, що потраплять у зону розгорнутого мінного поля.
Якась кількість власних мін могла лишитися, за умовами угоди, лише для дослідних цілей, пояснює Кушніков. І досі переважна більшість протипіхотних мін, застосовуваних Силами оборони, передавалися нам західними партнерами. «На Курщині вони застосовували фінські міни MPIM Hailstorm mini направленої дії (протипіхотні). Решта допомоги – переважно протитанкові», –розповідає він. Відновити багатомільйонні запаси власними силами в близькій перспективі аж ніяк не вдасться. «Вони генерувалися десятиліттями після закінчення Другої світової, це було цілеспрямоване виробництво у величезних масштабах відповідно до доктрини холодної війни, – каже він. – І наразі немає наявних чи потенційних можливостей наблизитися до цієї цифри».
Мільйони одиниць (а потрібно саме стільки) самі не потягнемо, погоджується й Павло Нарожний, але ж ці міни є на складах у наших партнерів – й у величезних кількостях. Бо багато країн ними теж запасалися у часи холодного протистояння з СРСР. «Вони з великим задоволенням нам ці міни віддадуть, – вважає експерт. – Для країн-членів конвенції, які з неї не виходять, це тягар, бо треба оплачувати їх знищення (точніше, розбирання на спеціалізованих заводах), а це тривалий і небезпечний процес». А США цілком могли б нам решту своїх резервів і продати, переконаний Нарожний.
Хто б конкретно міг поділитися? Ну ось нещодавно просочилось, що протитанкові міни 50-60-х років виробництва Україна купує в якоїсь азійської країни, нагадує експерт. З великою ймовірністю – у Кореї. «Це мій здогад. Або ж продає хтось з її сусідів у регіоні, що готувався до війни з якимось комуністичним режимом, – міркує він. – Якщо мають протитанкові на продаж, то й протипіхотні продадуть». Або ж постачальниками будуть країни «першого світу», що ще не встигли знищити неконвенційні міни.
Польща, Фінляндія та країни Балтії можуть тепер і самі запустити виробництво таких мін, звертає увагу Кушніков. Так, за оцінками польського уряду, оборонна промисловість країни здатна виробити до мільйона протипіхотних мін. «Можна припустити, що певну кількість виробленого передадуть і нам в якості допомоги, – говорить оглядач Мілітарного. – Та й чи потрібно нам наразі аж стільки цих мін, як колись мали (6 млн) – це ще питання». Відповідь, на його думку, відома тільки вищому військовому керівництву, яке планує використання видів озброєння в тих чи інших кількостях.
ЧОМУ ТРИ РОКИ ТЯГЛИ З РІШЕННЯМ
Низка країн, зокрема, Китай, Індія, Пакистан, США та Росія Оттавську конвенцію і не підписували. «Бо прекрасно розуміли потенціал протипіхотних мін», – говорить Павло Нарожний.
Відкриття церемонії підписання «Оттавської конвенції». Фото redcross.org.ua
«США, наприклад, пояснювали це тим, що їм міни необхідні, щоб тримати ними під контролем 38 паралель, за якою відбувся розподіл Кореї, – пояснює Олексій Їжак. – Вона повністю замінована з обох боків, зокрема, силами і Штатів». І в цілому досвід Кореї показав, що мінування дуже важливе, коли фронт вже стабілізований і треба стримувати велику орду. «Є ситуації, які вимагають саме тотального мінування і зараз це стало зрозуміло вже з досвіду України, – говорить експерт. – Країни північно-східного флангу НАТО в думці не мали повертатися до мінування власних територій, але зрозуміли: проти РФ треба застосовувати всю наявну зброю і міни теж». Обрали момент – і вийшли з конвенції. «І правильно зробили», – коментує пан Олексій.
Хоча політична інерція – велика сила. Більшість європейських країн донедавна були підписантами конвенції, бо це вважалось правильним з гуманітарних міркувань. Мовляв, міни забруднюють середовище, роблять простір непридатним для життя, а гуманітарне розмінування потребує великих коштів. «Ідея відмови від цього виду зброї активно просувалась на різних рівнях, зокрема, нобелівських лауреатів, – пояснює Їжак. – Україна була частиною цього процесу і не дивно, що політична підтримка конвенції існувала». Зрештою, протягом усіх років російського вторгнення міжнародні інституції регулярно підраховують вартість майбутнього відновлення України. «Наразі сума сягає 500-600 млрд доларів і з них близько 30 – вартість розмінування територій, – говорить пан Олексій. – І ці кошти виділятимуть міжнародні структури, що підтримують Оттавську конвенцію, тому з політичної точки зору зрозуміло, чому Україна досі відверто не заявляла про намір вийти з неї».
Автори конвенції дбали про те, щоб менше територій забруднювали міни. Фото ілюстративне mvs.gov.ua
Та й процес це не миттєвий. «Свого часу 6 років пішло від моменту підписання до ратифікації, зворотній шлях теж нешвидкий», – пояснює Павло Нарожний.
Нинішня заява – демонстративна і має насамперед дипломатичне і політичне значення, пояснює Їжак. Сама по собі вона ніяк не змінить практичні можливості Сил оборони на полі бою (все що мали досі – і так застосовували, надалі поставки теж залежатимуть не від цього документу). Але свого часу – могла б.
«Коли некеровані міни знищували по всьому світу, військові говорили, що це неправильно, бо воювати без них неможливо», – говорить Олексій Їжак. Але процес тривав і такої замінованої смуги, як у Кореї, у нас на момент вторгнення апріорі бути не могло. Звісно, треба було мінувати, як корейці – кілька кілометрів усіма можливими засобами, визнає аналітик, та тоді ніхто не вірив, що події розвиватимуться, як колись у Кореї. «Тепер країни Балтії, Польща та Фінляндія, спостерігаючи поведінку РФ, відреагували на порушення з її боку виходом з Оттавської конвенції і це, зокрема, багато говорить про цінність цієї угоди в сучасному світі, – говорить Їжак. – Кришку скрині Пандори вже зірвано». А під нею виявились і неконвенційні види озброєння, і купа військових злочинів. Що загрожують вже не тільки українцям.
Тетяна Негода, Київ
Перше фото vgoru.org
Новини з передової