Пам'яті командира відділення зенітного ракетного взводу Віталія Федуна (позивний «Абдула»)
Хвилина мовчання
12.07.2025 09:00
Укрінформ
Вивів побратимів під час ворожого наступу
Віталій Федун понад два роки воював на Запорізькому та Донецькому напрямках. Загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Ольгівське Пологівського району Запорізької області. Йому був 41 рік.
Віталій народився 10 вересня 1983 року в Тернополі. Після закінчення школи здобув професії сантехніка та електрозварювальника у місцевому училищі.
– Чоловік ніколи не працював за фахом. Його справжнім захопленням було виготовлення меблів. Він сам навчився цієї справи і дуже її любив, – каже дружина Ірина.
Вони познайомилися в інтернеті близько 12 років тому. Жінка пригадує, що вже під час перших зустрічей відчула: Віталій близький їй по духу і вони розуміють одне одного з пів слова.
– Це відчуття було взаємне, і ми почали зустрічатися. А вже через рік одружилися. Віталій став справжнім батьком, другом та порадником для мого п'ятирічного сина Максима. Згодом у нас народилася донечка Анастасія. Ми були дуже щасливі, – зізнається Ірина.
У перший день повномасштабного вторгнення Віталій записався у територіальну оборону Гаївської громади, де мешкала родина. У вересні 2022 року прийшла повістка, і він став на захист Батьківщини.
– Спершу йому сказали, що будуть навчання в Івано-Франківську, і вже після цього їх відправлять на фронт. Та з'ясувалося, що їх одразу везуть на Запорізький напрямок. Віталій після строкової служби служив три роки за контрактом, тож у нього було звання сержанта. Тому з перших днів служби він став командиром 2-го відділення зенітного ракетного взводу військової частини А7100. Через рік його призначили виконувачем обов'язків командира зенітно-ракетного взводу, – розповідає Ірина.
За її словами, побратими дали Віталію позивний "Абдула" через його звичку сидіти, підбираючи ноги під себе. Зауважує, що донька Анастасія так само любить сидіти.
– Вона дуже схожа на тата, – додає Ірина.
Військовослужбовець завжди знаходив можливість зателефонувати додому. Бувало таке, що йшов кілька кілометрів до позицій, де є зв'язок, щоб повідомити, що з ним усе добре. Також чоловік регулярно спілкувався із сином, вони були дуже близькими.
Ірина додає, що Віталій був надзвичайно відповідальний, його любили і поважали побратими, був душею компанії.
– У вересні 2024 року під час наступу росіян Віталій зумів вивести своїх побатимів з-під обстрілів. Вони йшли пішки під прицілом ворожих дронів до своїх позицій і дочекалися підкріплення. За це чоловіка нагородили медаллю "Хрест 60 ОМБр", – пригадує Ірина.
Віталій загинув 23 листопада 2024 року. Він отримав несумісні з життям мінно-вибухові травми під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Ольгівське Пологівського району Запорізької області.
– Востаннє ми розмовляли з чоловіком ввечері 22 листопада о 22:23. Це був звичайний дзвінок, ми розповідали одне одному, як минув наш день. Попрощалися і домовилися зідзвонитися наступного дня. А вже вранці Віталія не було на зв'язку. Я почала хвилюватися, написала його хлопцям, потім командиру. Вони спершу нічого мені не казали. Хотіли, щоб сповістив військкомат згідно з процедурою. Але я не переставала їм писати, телефонувати. Згодом один з друзів чоловіка таки розповів, що у бліндаж, де Віталій був один, потрапив снаряд від "Града", і він загинув…, – розповідає Ірина.
Обставини склалися так, що Віталія визнали безвісти зниклим. І лише через 5 місяців, після проведення ДНК-експертизи, його змогли поховати у селі Кип'ячка Великогаївської громади.
Під час прощання спогадами про воїна поділився отець Андрій Козяр: «Віталій був ревним християнином, люблячим і турботливим батьком. Він не знав такого слова «не можу». Неодноразово допомагав у храмі. Дуже хотів мати сім’ю, і коли я давав молодятам шлюб, очі Віталія світилися від щастя. Будучи військовим, чоловік, коли приїжджав додому у відпустку, завжди йшов до церкви, до Сповіді та Святого Причастя. Про його втому говорили тільки очі, але він стояв у храмі і дякував Богу за життя».
Родина Віталія Федуна створила петицію на сайті Президента, щоб воїну присвоїли звання Героя України (посмертно).
– Віталій був людиною з великим серцем і незламною волею. Він ніколи не зупинявся перед труднощами, перебував там, де і мав бути справжній чоловік і патріот, щоб захистити свою сім'ю і кожного з нас. Будемо вдячні українцям за підтримку нашої петиції, – зазначає Ірина.
У бійця залишилася дружина Ірина, мама Наталя, донька Анастасія та син Миксим, брат Тарас.
Честь і слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової