На війні всі шукають Бога. Капелани допомагають його знайти
08.10.2025 10:00
Укрінформ
Підтримувати дух, знаходити правильні слова та молитися – завдання для тих, хто не бере до рук зброї, але завжди поруч із тими, хто на фронті та в тилу
Професія військового капелана в Україні з’явилась менше ніж десять років тому, а офіційно Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Службу військового капеланства» 30 листопада 2021 року. Президент підписав його у середині грудня того ж року, а набрав він чинності лише в липні 2022-го. До того священнослужителі їздили на фронт як волонтери. Нині у війську душпастирі мають офіцерські посади, крім того, створені капеланські патрулі, які служать певним підрозділам. Їхня зброя – молитва, завдання – вислухати, зрозуміти, допомогти.
ЗНАЙТИ БОГА
Старшим капеланом по Запорізькій області є Ігор Корнієнко. Він має дві духовні освіти. Священником став ще у 2010 році. Тоді служив у церкві в Алчевську (Луганщина), мав свою парафію. Згадує, що коли почалась війна, довелося деякий час «посидіти в застінках», ворог хотів убити його та інших капеланів. Коли з’явилася можливість, одразу виїхав і вивіз із собою прихожан. Принаймні тих, хто точно не чекав «русского міра» і залишатися під боком в окупанта не хотів. Згодом пастир Ігор переїхав до Запоріжжя. Про те, що почнеться велика війна, не думав. Як він каже, «пророцтв не було». Уже у Запоріжжі він познайомився з нинішнім керівником обласної поліції, доєднався до капеланського патруля і почав служити правоохоронцям, як тим, що допомагають людям у тилу, так тим, що на фронті боронять країну.
Ігор Корнієнко
Він каже, що капеланське братерство має свої команди по всьому світу. Ба більше, в Америці в конгресі є капелани. Тож те, що вони є в армії та співпрацюють із правоохоронними органами, – нормальна практика.
– Це морально-психологічна та духовна підтримка тих, хто щодня ризикує своїм життям. Ми у прифронтовій області працюємо з поліцейськими, які воюють, – це стрілецький батальйон. Приїжджаємо, допомагаємо, молимось за них. На фронт їздимо чотири, а іноді й п’ять разів на тиждень. Також допомагаємо евакуйовувати – співпрацюємо з підрозділом поліції, який називається «Білий янгол», – розповідає душпастир.
Ніби передбачивши моє питання, він уточнив, що «капелани займаються всім тим, чим священники в храмах».
– Коли на фронт їдемо, то не лише продукти привозимо чи безпілотники або ж когось евакуюємо, а завжди даємо слово. Священник має слово надії, слово віри. На фронті невіруючих немає. Туди приїжджаєш і відчуваєш, що у людей інше ставлення до віри, вони самі просять помолитися. Було, якось приїхав у лікарню, привіз одного бійця. Зайшов у палату, де лежали хлопці з тяжкими пораненнями, а вони як дізналися, що я капелан, одразу почали просити: «Батюшка, помоліться». На війні всі шукають Бога. Ми допомагаємо його знайти, – говорить він.
– А якщо боєць, наприклад, не хрещений? – уточнюю.
– Якщо не хрещений, то хрестимо, якщо є бажання таке. Можемо і на фронті. Що для цього треба? Вода і священник, – каже мій співбесідник.
– І ви хрестили на війні? – питаю.
– Ой, де ми тільки не хрестили: у тазах, ваннах. Коли доросла людина просить похреститися, це вже само собою дуже цікаво, – додає.
– А чи питаєте ви, навіщо людині це треба?
– Ні, а нащо? Священник має поставити два запитання людині, яка хреститься. Перше: віруєш ти в Ісуса Христа, що він Син Божий? Друге – чи обіцяєш Богу добру совість? Хрещення у зрілому віці – це свідомий крок. Віра взагалі – це свідомий крок. Це не про дитинство. Коли людина доросла, вона має свободу волі й можливість самостійно вирішити, в кого вірити: в Ісуса, Аллаха тощо. Ми, священники, радіємо, коли людина таке рішення ухвалює.
Отець Ігор уточнює, що хрестив бійців саме на фронті не так вже і часто. Найстаршому з них було років 50. Водночас він згадує випадок, як приїхав помолитися за жінку з онкологічним захворюванням. Вона мала важку стадію і довго страждала від болю. Жінка попросила, щоб її похрестили.
– Ми похрестили, я поїхав. На ранок мені подзвонив її син і сказав, що вона пішла до Бога… померла. До цього жінка дуже сильно мучилась. Вона чекала саме на священника, щоб він помолився, – розповідає душпастир.
СИЛА СЛОВА
Для ворога всі люди є ціллю і всі вони однакові. Тож капелани не виняток, і вони неодноразово потрапляли під ворожі обстріли.
– Ми обстріляні, як то кажуть. Потрапляли і під дрони, і під РСЗВ, – спокійним голосом говорить капелан.
– Коли на фронт їдете, вам страшно?
– Страшно (чесно і не роздумуючи сказав він, – ред.). Але страшніше, коли обстріл не на фронті. Був от приліт по Запоріжжю – і прилетіло біля мого будинку. Вибило вікна, стояли у дворі автівки: моя та евакуаційна – вибуховою хвилею їх ніби пороздувало, дах знесло, гараж вирвало. На вулиці дитина була поранена – у животик і ніжку осколки попали, чоловік ногу втратив. Це все було вночі. На ранок я вже відійшов від того жаху. На фронті під обстріл потрапити – то одне, а в місті – трошки інше, – каже капелан.
Він розповів, що єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-католицької церкви Ян Собіло, з яким вони товаришують, разом входять до духовної Ради церков, подарував йому РЕБ, щоби безпечнішими були поїздки на фронт.
Говорячи про війну і віру, неможливо було не запитати, а як священнослужителі ставляться до того, що на війні людям доводиться брати до рук зброю і вбивати. Адже Біблія говорить, що це великий гріх.
– У кожного священника до цього своє ставлення. Скажу за себе. Є люди, які пішли на фронт і питали: можна воювати чи ні? Є один хлопець з моєї парафії, який не бере зброю до рук, але він у війську. Моє ставлення до цього таке: якщо у тебе покликання стати на захист країни, то я тебе благословлю – і йди борони землю. Не вбивай – заповідь, яка стосувалася народу Божого. Не вбивай – це було між ними. Якщо ворог нападав, то вони мали захищати країну, дітей. Ну уявімо: сидить родина в своєму домі, приходить в їхній дім злодій і починає вбивати і ґвалтувати, а чоловік є віруючим, то він хіба не буде захищати? Буде. Слово Боже за це не засудить. Українці, які воюють, – вони боронять, захищають, – пояснює священник.
– От ви зараз мені це роз’яснюєте, а чи доводилось так само робити це на фронті?
– Звичайно. Ми живемо за словом Божим. Є такий вислів: «Душу свою за брата покласти». Буває таке, що люди приходять і розповідають про те, із чим їм важко жити, що кошмари їх уві сні мучать.
– Що їм кажете? – питаю.
– По-різному, немає шаблону. Взагалі. Буває, що не знаєш, що сказати, а Бог надихає, – відповідає.
– А де слова необхідні знаходите?
– У Біблії. Коли у людини біда, то вона більш відкрита до Бога. І це час, коли Бог може послужити. Є таке, що і казати нічого не треба, а просто обійняти досить, – додає.
Капеланські патрулі часто їздять на виклики зі сектором протидії домашньому насильству, а також виїжджають з правоохоронцями на евакуацію мешканців з прифронтових громад.
Попросила капелана розповісти про хоча б одну з таких евакуацій. Він трошки замислився, але все ж погодився.
– Новояковлівка. Це у Запорізькій області село. Коли ми туди на евакуацію приїхали, побачили кількох дітей і подружжя. Запропонували виїхати, але вони відмовилися. Ми поїхали, і так сталося, що через декілька годин туди прилетів КАБ. Чоловіку відірвало ногу і сильно поранило, згодом він помер в лікарні. Одну дитину – хлопця, вбило. Жінку і другу дитину в лікарню відвезли з пораненнями. Ми їх знайшли потім в лікарні, хотіли підтримати і словом, і грошима. Іноді ситуації настільки важкі, що я не памʼятаю навіть, що казав людині, це просто підтримка. Інколи треба мовчати й обійняти, часом – послухати, іноді – щось сказати. Усе по-різному, – говорить співрозмовник.
НАВЧИТИСЬ ДОВІРЯТИ
Пастирі – не психологи, але їх нерідко запрошують до різних бойових бригад, щоб вони допомогли бійцям порозумітися, навчитися довіряти один одному та чути.
– В однієї з бригад була ротація після важкого бойового завдання. Прийшли новачки, було таке собі оновлення бригади, і ці «молоді» не могли знайти спільну мову з тими, що давно у війську. Нас запросили. Ми проводили тимбілдинги, їздили по ротах і по кілька годин проводили командні заняття, це їх дуже згуртувало. Ми робили вправу, коли солдат стає спиною до іншого і має впасти, а той – його спіймати. Було таке, що боєць падав на землю, бо інший просто відходив. Розбиралися, що сталося, а між ними, виявилося, конфлікт був, не було взагалі взаєморозуміння. То я потім підійшов до того, який не захотів підхопити, і питаю: так, а як з тобою на фронт йти, якщо на тебе не можна покластися? Це ж про довіру. Почали говорити по душах. Ми говорили з тим і тим, молилися, і вони потім подружилися, – розповів священник.
Капелан кілька разів говорить про те, що люди втомилися, як морально, так і фізично. Він розуміє, що війна не додає сили, а лише забирає. Так само, як забирає і життя, несе руйнування, і скільки б допомоги не було, то завжди мало.
– А ви втомилися? – питаю вже на кінець розмови.
– Не знаю… Мабуть, трохи є… мабуть. Просто звик до цього стану, – каже душпастир.
– Де ви сили берете? Ви ж не можете бути неемпатичним, але через вас стільки чужого горя та болю проходить, як витримати?
– Сили беру в Бога. Щодо емпатії, то так, дійсно, не можна бути байдужим, але це – як лікарі. От якщо, наприклад, хірург буде все через себе пропускати, то він не допоможе людям. Він звикає. Сказати, що емпатії немає, не можна, вона є, просто ти навчився не класти біль в серце, не пропускати через себе. Інакше вигориш. Треба розуміти, що ти не Бог і не можеш всім допомогти. У тебе є своя місія, яку ти виконуєш, а все інше нехай робить Господь. Я кажу його слово, про віру, молюсь, підтримую, а там далі він хай діє. Якщо я цю ношу буду нести, то згорю, не вивезу це все. Ніхто не зможе, – каже капелан.
У священника також є духовний наставник, без цього ніяк. Крім того, він завжди може прийти до вже згаданого єпископа Яна Собіла, поговорити, кави випити.
– Є жінка, є діти, є покликання. Коли немає покликання, немає мрії, то це біда. Є обітниці Бога, я за них тримаюсь, – додає.
Він мріє побудувати в Запоріжжі церкву і при цьому уточнює: «Якщо Бог дасть».
– У мене є парафія, приблизно 300 людей. У нас багато літніх людей. Покликання моє – служити людям. Це не зараз я придумав, я ще до 2014 року себе присвятив служінню людям та Богу. Скрізь війна, і для того, мабуть, Бог і покликав мене, щоб я служив людям, – завершує розмову пастир.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
Новини з передової