Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна

Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна

Хвилина мовчання

16.02.2026 09:00

Укрінформ

Він, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людини

Олександр народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. З дитинства вирізнявся рішучістю, умінням співпереживати та внутрішнім почуттям обов’язку. Ці риси визначили і його професійний вибір: у 1990-х Сашко пішов працювати у правоохоронні органи, де на власні очі побачив недосконалість і недоліки системи з її безкарністю, зловживанням владою та насильством.  

Так сталося, що сам опинився за ґратами

«За мій перший злочин мені «зі старту» дали шість років, що було неадекватним покаранням. Звичайно, я розлютився. Тим більше, як колишній правоохоронець, я міг оцінити реальний ступінь покарання, і він був неспівмірний із тим, що я отримав. У мене була єдина мета – вийти і стати лідером злочинного угруповання», – розповідав він згодом.  

Одного разу до колонії, де Олександр відбував покарання, завітали представники донецької організації «Світанок», яка входила до Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ. Активісти просували тему профілактики ВІЛ, надавали послуги соціального супроводу.  

Олександр побачив можливість вибору: провести життя у в’язниці або змінитися, переосмислити цінності та цілі. Чоловік обрав другий варіант.  

Попередній досвід, роки за ґратами, нові знайомства привели чоловіка на шлях правозахисту.   

Після звільнення із в’язниці він влаштувався автослюсарем у службу з водопостачання міста, регулярно відвідував заходи, організовані на підтримку людей з ВІЛ, де познайомився з багатьма людьми з проактивною позицією. Зрозумівши, що йому не вистачає знань та навичок, Олександр вступив до Донецького університету на факультет журналістики. Тоді йому було вже 33 роки. Паралельно він створив благодійну організацію «Клуб «Майбутнє», почав відвідувати колонії вже як соціальний працівник.  

Згодом продовжив навчання за програмами ВООЗ – вивчав питання профілактики ВІЛ/СНІДу і туберкульозу у пенітенціарній системі. Олександр був співавтором концепції реформування системи охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС), на базі якої створений сучасний Центр охорони здоров’я ДКВС.  

У 2016 році Олександр став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», яка об’єднала людей, які прагнули викорінити практику катувань у місцях несвободи.   

«Краще запобігти тортурам і жорстокому поводженню, ніж розслідувати злочини, займатися реабілітацією жертв тортур», – вважав він. 

В «Україні без тортур» чоловік відповідав за підготовку молодих правозахисників та моніторів – фахівців, які збирають, аналізують та перевіряють інформацію про дотримання прав людини, фіксують порушення та сприяють їх викоріненню.  

Тривалий час Олександр працював представником Уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи, де системно впроваджував незалежний громадський моніторинг. 

У військкомат прийшов у перші ж дні повномасштабного вторгнення

«Не роздумуючи ні хвилини, говорив: «Дівчата, у бій ідуть одні «старики». Хто, як не ми, вас захищатиме?» Чи міг він не піти? Так. Але для нього це було немислимо. Він твердо сказав, що захищатиме свою сім’ю, своїх дітей до останнього. Тато мріяв звільнити Маріуполь, вірив, що всі наші землі, включно з Кримом, будуть вільними», – згадує донька Вероніка. 

Військова кар’єра Олександра була позначена постійним фаховим зростанням: розпочавши службу водієм пожежного взводу, він згодом став його командиром. Проте, прагнучи бути максимально корисним, на четвертому році служби вирішив змінити профіль.  

«Посаду командира пожежного взводу здав. Мав за честь бути командиром моїх хлопців. Сподіваюся, що й далі пожежний взвод буде одним з найкращих та боєздатних підрозділів! Відсьогодні я перейшов на нижчу посаду санітарного інструктора медичного пункту дивізіону», – писав чоловік у червні 2025 року.

Тут згодився увесь його попередній досвід співпраці з громадськими організаціями у профілактиці соціальних захворювань у тюрмах, участі у безлічі тематичних конференцій, роботи у складі команд з проведення поведінкових досліджень тощо. 

«Я готував аналітичні довідки і статті, навіть є публікації в науково-практичному журналі «Профілактична медицина». А коли з моніторинговими візитами відвідував заклади охорони здоров’я ДКВСУ, багато хто думав, що я їхній колега – лікар… Ось так я поруч із медициною йшов протягом довгих років, а тепер сам є бойовим медиком підрозділу», – розповідав Олександр.

Виконуючи бойові завдання, він продовжував і правозахисну діяльність. Дистанційно брав участь у засіданнях Офісу омбудсмана, координував пілотні проєкти регіональних груп Національного превентивного механізму (НПМ) у регіонах. За мужність та професіоналізм нагороджений медаллю «Хрест доблесті» Міністерства оборони України, нагрудним знаком «Ветеран війни» та пам’ятним знаком 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила. 

16 вересня 2025 року старший сержант Олександр Гатіятуллін загинув під час бойового завдання. У воїна залишилися дружина та дві доньки, одна з яких, Вероніка, продовжує справу батька у лавах моніторів Національного превентивного механізму.  

«Для нас, колег і друзів, Олександр залишився взірцем мужності, чесності й людяності. Він був щирим, послідовним, справедливим, сповненим віри у гідність і силу людини. Його цінували за принциповість у правозахисній діяльності, глибоку емпатію до кожної людини, готовність допомогти й підтримати навіть у найскладніших ситуаціях. Він умів надихати, згуртовувати, знаходити слова підтримки там, де, здавалося б, їх уже не залишилось», – написали в ГО «Україна без тортур», вшановуючи пам’ять загиблого колеги. 

Світла пам’ять Герою! 

Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна  

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

   
Новини з передової