Гостомельський рубіж: 3502 метри до Києва за три дні

Гостомельський рубіж: 3502 метри до Києва за три дні

24.02.2026 10:44

Укрінформ

24 лютого 2022 року три з половиною кілометри злітно-посадкової смуги Гостомельського аеропорту стали місцем двобою, в якому вирішувалася доля оборони української столиці.

До початку великої війни Міжнародний аеродром ДП «Антонов», розташований поблизу мальовничого селища Гостомель на Київщині, був водночас базою вантажних бортів компанії «Авіалінії Антонова» та випробувальним полігоном для перспективних розробок української авіації.

За багатьма параметрами, це був унікальний аеродром. Однак світовим визнанням тривалий час він завдячував насамперед легендарному літакові Ан-225 «Мрія», оскільки саме тут цей найбільший у світі повітряний транспортник мав місце постійної «прописки».

Іще одна неабияка особливість летовища – його географічні координати. У вихідний день звідси до середмістя Києва можна дістатися хвилин за сорок – за умови, що пощастить, і дорогою не трапиться затору. Ще менше часу знадобиться, якщо від кордону з Білоруссю вилетіти на Гостомель гелікоптером. Цю відстань – близько ста кілометрів по прямій – гвинтокрил на крейсерській швидкості здолає упродовж 25–30 хвилин.

Стратегічно важливе розташування аеродрому та його потужна злітно-посадкова смуга, здатна приймати надважкі військово-транспортні літаки, стали визначальними факторами, керуючись якими, в перший же день повномасштабного вторгнення в Україну росіяни спробували захопити ці надзвичайно важливі повітряні ворота Києва.

Укрінформ поспілкувався з бійцями Національної гвардії України, яким 24 лютого 2022 року на 3502 метрах довжини гостомельської «злітки» судилося першими вступити в бій із ворожим десантом і зірвати плани російського командування окупувати українську столицю за лічені дні.

НА ВІСТРІ ГОЛОВНОГО УДАРУ

У ніч із 23 на 24 лютого 2022 року командир зведеного зенітно-ракетного взводу лейтенант Сергій Фалатюк ніс службу у складі чергових сил підрозділу Національної гвардії України, який охороняв стратегічно важливий об’єкт – аеродром ДП «Антонов» у Гостомелі.

Бригада швидкого реагування НГУ «Рубіж», в якій служив Фалатюк, розташовувалася на той час неподалік летовища, однак, із січня 2022 року основні підрозділи з’єднання перебували поза межами місця своєї постійної дислокації.

Спочатку їх вивели на полігон для бойового злагодження, а потім, приблизно за тиждень до повномасштабного російського вторгнення, зі стрільбищ та навчальних полів терміново відправили на схід – головний удар ворога в разі початку великої війни очікували саме там. Тож найбільш боєздатні підрозділи частини зустріли початок російської агресії на марші, а в ППД залишалися всього декілька десятків військовослужбовців з управління бригади, тилових служб, нечисленні контрактники та близько двох сотень строковиків, яких до виконання бойових завдань на Донбасі не залучали.

Сергій, який на ротації в зону ООС їздив упродовж попередніх кількох років неодноразово, своєї черги вирушати на схід вичікував із дня на день.

Однак ці плани скоригувала війна.

ПРИСМАК ТРИВОГИ

«23 число запам’яталося напруженим очікуванням якоїсь розв’язки.– Згадує нацгвардієць. – Навіть після завершення поблизу наших кордонів російсько-білоруських навчань і запевнень російського керівництва в тому, що підрозділи РФ готуються до повернення в Росію, чіткої впевненості, що так воно й буде, ми не відчували».

Особливо насторожували повідомлення про накопичення на білоруських аеродромах великої кількості армійської авіації, зокрема новітніх російських розвідувально-ударних гелікоптерів Ка-52 «Алігатор». Ці розрекламовані гвинтокрили ворожа пропаганда чванливо йменувала «повітряними танками», наголошуючи на їхній винятковій маневреності, живучості та вогневій силі.

Сергій Фалатюк

Сергій розказує, що перед тим як заступити на чергування, вкотре проговорив із хлопцями можливі сценарії розвитку подій, нагадав, які саме на вигляд ворожі Ка-52, Мі-8, Мі-24, інші «вертушки», і лише після цього разом із побратимами виїхав у бронеавтомобілі «Варта» до місця несення служби, на аеродром.

Бронеавто слугувало йому своєрідним мобільним командним пунктом: тут були засоби зв’язку і спостереження, інше необхідне для несення служби обладнання. Хоч у повітрі й висів запах тривоги, але ніхто до кінця не вірив, що саме цієї ночі має щось трапитися.

«Звечора все було у більш-менш звичному режимі. Наша піхота була на своїх місцях, обслуги зенітних установок перебували на бойових позиціях.– Розповідає Фалатюк.– Я перебував у «Варті», поруч із радіостанцією, приймав доповіді з постів, сам доповідав старшому начальнику про поточний стан справ на позиціях».

Близько четвертої години ранку бійці з позиції, розташованої дещо вище інших, доповіли в ефірі, ніби щось дуже швидко пролетіло на Київ. І потім, майже одразу після цього, з боку столиці почувся потужний вибух…

Щоб на власні очі роздивитися, що відбувається, офіцер вибрався на дах розташованої поруч двоповерхової будівлі. Звуки, які долинали від ракет, що пролітали на Київ, різали слух – раніше такого Сергій ніколи не чув. Нічна темрява здригалася від жахливого гупання «прильотів» і раз у раз спалахувала на горизонті вогняними блискавицями.

ГАРНИХ НОВИН НЕ БУЛО

Строковик-нацгвардієць  Дмитро Усманов увечері 23 лютого ліг відпочивати після десятої вечора. Наступного дня хлопець разом із товаришами мав заступати на чергування з оборони й охорони Гостомельського аеродрому.

У бригаді він проходив строкову службу із 2020 року, тож до нарядів і чергувань був звиклий. Однак патрулювання території гостомельського летовища для особового складу бригади було чимось новим –  тільки на початку лютого 2022 року керівництво ДП «Антонов» змирилося з можливою присутністю військових на території підприємства, до того ж категорично заборонивши їм облаштовувати позиції на прилеглій території. Пояснили: копаючи шанці та траншеї, бійці можуть пошкодити мережу підземних комунікацій, тож від гріха подалі…

Отже, Дмитро був навідником-оператором бойового модуля штатного БТР‑3Е, бронетранспортера вітчизняного виробництва, якими була озброєна їхня бригада. На патрулювання його екіпаж виїздив через добу, змінюючи попередню зміну.

Дмитро Усманов

Усманов, хоч і відпросився в командира «відбитися» раніше встановленого розпорядком дня часу, довго не міг заснути, хлопця не полишали гнітючі думки. Перед тим подзвонив батькам у центральну Україну й порадив готувати «тривожні валізи».

Після четвертої ранку підрозділ підняли по тривозі. Хлопці одразу побігли в парк до своєї техніки. Спочатку подумали – тривога навчальна, таких було багато упродовж останнього часу. Але доки екіпаж готував машину до виїзду, командир довів інформацію про обстріли аеродромів у Чугуєві та інших українських містах. Мобільний зв’язок уже «давили» РЕБом, але й з того, що «проривалося» в інфопростір, гарних новин не було.

РЕПОРТАЖ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ХОЧЕТЬСЯ СПОСТЕРІГАТИ

Близько п’ятої ранку Усманов побачив, як над частиною на малій висоті пролетів літак, імовірно Су-35, чи якась інша російська машина. Згодом, запущена росіянами крилата ракета влучила у плац поблизу однієї з казарм. Той вибух екіпаж Дмитра застав у «броні», на виїзді з контрольно-технічного пункту бригади.

Діставшись до аеродрому, хлопці замаскували бронемашину поблизу вантажного КПП, у лісосмузі. Самі спішилися й далі вже діяли як піхотинці.

Для можливого бою з ДРГ ворога, боєкомплекту, за словами Дмитра, вистачало: по чотири магазини на автомат, на додачу – розсипом, до чотирьох сотень набоїв на людину, гранати…

Після прильоту по частині ворожої ракети нацгвардійці почали виганяти на злітно-посадкову смугу техніку – вантажівки та інші автомобілі, щоб унеможливити посадку великих військово-транспортних літаків.

Час спливав швидко і в якийсь момент боєць почув гул авіації, гелікоптерів. Каже, що спочатку подумав,  можливо, це українські машини, або журналісти знімають з повітря репортаж про те, що відбувається. Виліз на броню БТРа, щоб роздивитися.

Це були Ка-52.

Перший летів зовсім низько. За ним так само, ледь не чіпляючись за верхівки дерев, через лісосмугу почали перескакувати інші «Алігатори»: один, другий, третій…

 Дмитро відразу зрозумів свою помилку: не  варто відкрито стояти на броні під час нальоту. Хлопець швидко зіскочив на землю й кинувся до імпровізованої позиції, яку раніше вони облаштували в чагарниках поблизу злітної смуги.

Російські гелікоптери Ка-52

ПО ВОРОЖІЙ АВІАЦІЇ – ВОГОНЬ!

Після вибуху на території військового містечка бригади, Сергій Фалатюк, поки була нагода, зателефонував дружині: «Забирай речі, збирайся і виїжджай до моїх батьків на Вінниччину».

Невдовзі по радіозв’язку йому передали: у напрямку Чорнобилю працюватиме українська реактивна авіація, необхідно забезпечити нашим штурмовикам «коридор» над Гостомелем. У небі й справді пролунали реактивні звуки. Та лейтенант, який уже вийшов із бронеавтомобіля назовні, почув й інший тембр – низький, важкий, характерний для гелікоптерів.

Доповів по команді. У відповідь: небо чисте, радари не показують нікого в повітрі, окрім наших Су-25, які щойно пройшли на штурмування ворожих колон.

«Але цей звук не можна було сплутати з ніяким іншим, я чітко розрізняв свист лопатей великої групи гелікоптерів.– Ділиться спогадами офіцер.– А потім і побачив їх, це були Ка-52, силуети яких також є характерно виразними і не схожими на інші».

Із-за лісосмуги, на малій висоті, використовуючи складки рельєфу, з’явилася перша шістка «повітряних танків». Вони йшли бойовим порядком, із характерними блакитними носами, ведучий  – із сірим і темно-оливковим фюзеляжем. Жодних розпізнавальних знаків, які б свідчили, що це українська техніка, на машинах не було.

Ворожі гелікоптери облітали територію летовища по колу, роздивлялися злітну смугу, споруди, позиції оборонців. Це була розвідка – спроба виявити та за необхідності придушити ППО аеродрому перед висадкою десанту.

Коли ведучий Ка-52 завис над злітною смугою, Фалатюк віддав наказ підлеглим відкрити вогонь і першим натиснув на спуск свого ПЗРК.

Спроба виявилася невдалою. Старенька радянська «Ігла» не спрацювала: ціль була надто близько, тож ракета не захопила її, й не вийшла із тубуса. Але коли гелікоптер пролетів просто над позицією Сергія, він пропустив його, розвернувся і вистрілив навздогін. Цього разу ракета спрацювала, як треба. Після «наколу» й захоплення цілі, запустився стартовий заряд, і ракету виштовхнуло з труби в напрямку цілі…

Знищений російський гвинтокрил

ПЕРШИЙ – ПІШОВ!

«Ігла» влучила в касету з НУРСами, підбитий борт задимів, спалахнув і ніби підтиснувши хвоста, потягнув на аварійну посадку в поле, обабіч злітної смуги аеродрому.

Майже одразу вцілілі ворожі гелікоптери відкрили шквальний вогонь по всій території летовища. Били по адміністративних будівлях, технічних спорудах та виявлених позиціях українських зеніток і бронетехніці. Відстрілявшись, «Алігатори» розвернулися і знову лягли на бойовий курс, вогнем усього наявного бортового озброєння, намагаючись змести позиції українських оборонців. Під час цієї ворожої атаки Сергій уразив іще один російський гвинтокрил.

Екіпажу цього «повітряного танка» пощастило значно менше, ніж попередникам. «Невразливий» Ка-52 вибухнув у повітрі і впав у районі однієї з гостомельських новобудов.

Інші бійці зенітно-ракетного взводу – оператори ПЗРК та обслуги зенітних установок ЗУ-23-2  також відкрили нищівний вогонь по загарбниках.

За свідченнями Сергія Фалатюка, у тому бою українські гвардійці знищили шість ворожих гелікоптерів: п’ять – із переносних комплексів, один – вогнем зенітної установки…

ГРА НЕ В ОДНІ ВОРОТА

Зараз Дмитро не береться стверджувати, хто після команди на відкриття вогню почав стріляти першим. Але момент, коли один із Ка-52 запалав і почав втрачати висоту, пам’ятає чітко.

«Моральний дух виріс одразу,– каже Усманов.– Ми зрозуміли, що це не одностороння історія».

Однак услід за гелікоптерами-штурмовиками до летовища вже наближалися транспортно-бойові Мі-8, із десантом на борту. Їх було близько двох десятків, темно-зелених добре пізнаваних транспортників із незрозумілими позначками «V» на фюзеляжах. Червоні зірки вдалося розгледіти тільки під черевом одного чи двох цих стерв’ятників – як з’ясувалося пізніше, росіяни, щоб увести наших бійців в оману, навмисне забруднили всі інші розпізнавальні знаки. Висадку десанту прикривала нова хвиля штурмовиків Ка-52 та Мі-24, також понад десяток машин.

«Мабуть, ті десантники насправді думали, що ми їх зустрічатимемо з розкритими обіймами, як визволителів, із квітами! – Ділиться спогадами Дмитро Усманов.– Дуже добре пам’ятаю, як, пролітаючи повз нас, вони усміхалися й привітно махали руками. От туди ми й відпрацювали, зі своєї «стрілкотні», прямісінько у відкриті бортові люки».

Разом із побратимами – поруч їх було четверо, Дмитро вів вогонь по ворожому десанту, який вискакував із Мі-«восьмих», і одразу вступав у стрілецький бій із захисниками летовища.

Залишки російського гелікоптера

ТАКЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НА ВІЙНІ…

Відбиваючи ворожий штурм, каже Дмитро Усманов, він використав п’ять чи шість магазинів, а один віддав кулеметникові з РПК, в якого швидше закінчилися набої.

Утім, коли стало зрозуміло, що боєприпаси вже вичерпуються, з уривчатих повідомлень у радіоефірі стало зрозуміло, що основні сили починають відхід. Виконуючи наказ, їхній механік-водій зумів вивести свій БТР, який вони вдало замаскували раніше, з-під удару. Сам Дмитро із трьома бійцями не встигали приєднатися до техніки, тож вирішили прориватися пішки через переліски до села Озери, щоб потім з’єднатися з основними силами.

Той самий гостомельський десант

В одній із сторожок хлопці перезарядилися, і далі просувалися перебіжками від будівлі до будівлі. Тим часом, адміністративні приміщення на території аеродрому вже штурмував російський десант, частина російських десантників прочісували периметр летовища і поступово наздоганяли групу Уcманова, проте, не спостерігаючи її візуально. Коли здавалося, що ще трохи й вони відірвуться від росіян, попереду на шляху хлопців ніби «з-під землі» виросли інші російські десантники – уникаючи вогню українських зеніток, пілоти Мі-8 висадили їх осторонь від головних сил нападників, і ця випадковість, як часто трапляється на війні, позначилася на подальшій долі Дмитра і його побратимів – усі четверо строковиків потрапили у полон…

ЗВИТЯГА

Російський десант висаджувався на летовищі приблизно за 150 метрів від позицій, які тримали підлеглі Фалатюка,– зав’язався стрілецький бій.

Оборонці маневрували між будівлями, займали кругову оборону, координували свої дії по радіо. Але перевага противника в повітрі була очевидною, тож коли офіцер доповів старшому начальнику про те, що закінчуються боєприпаси, командир наказав виводити хлопців із вогневого контакту…

У другій половині дня підрозділи нацгвардійців отримали наказ відійти на вигідніші рубежі. Відхід відбувався під вогнем противника. Частину бійців довелося виводити пішки – техніка ставала легкою мішенню для авіації ворога.

Однак із своїм головним завданням бійці «Рубежу», переважна більшість із яких були строковиками, впоралися з честю. Аеродром росіяни не захопили «з ходу». Злітну смугу, завдяки першим оборонцям, українська артилерія, яка розгорнулася згодом та надіслані винищувачі перетворили на місячну поверхню, непридатну для прийому важких літаків.

Як стало відомо пізніше, півтора десятка російських військово-транспортних Іл-76 з основними силами десанту та бронетехнікою вимушені були після вильоту з Тули приземлитися на Мозирське летовище в Білорусі. Саме це звело нанівець ключовий елемент російського плану – з Гостомелю потужними, мобільними, добре підготовленими силами увірватися в українську столицю…

Мрія, яка залишилася з нами

Бої за Гостомель точилися до кінця березня, аеропорт тривалий час перебував під контролем російської армії. Але стратегічна ініціатива вже вислизнула з рук противника, у перші ж хвилини того бою, коли жменька українців не здригнулася й не опустила зброї.

Можливо, саме тому Київ і вистояв у перші години повномасштабного російського вторгнення, що ті 3502 метри злітної смуги Гостомельського аеропорту стали не плацдармом для ворожого наступу, а рубежем, здолати який росіянам не вдалося.

Р.S. Дмитро Усманов провів у ворожому полоні понад рік. Попри нелюдські тортури, яких зазнав у російській в’язниці, після обміну повернувся до війська, отримав офіцерське звання. Нині лейтенант Усманов продовжує воювати у складі 4 бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж», яка стала для нього рідною.

Р.P.S. Для Сергія Фалатюка, тепер уже капітана, війна також триває. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, іще два ворожі борти «приземлив» в український чорнозем на Сході – два літаки Су-25.

Та, згадуючи 24 лютого 2022 року, офіцер не розповідає про нагороди. У пам'ять назавжди вкарбувалися ранковий морок над гостомельською «зліткою», гул гелікоптерів над головою і власна коротка команда в радіоефірі: «По ворожих гелікоптерах – вогонь!»

Із цього наказу для нього почалася велика війна. А з тих пострілів і вибухів, які вранці того трагічного, але героїчного дня залунали над Гостомельським летовищем, почався крах міфу про «Київ за три дні».

Іван Ступак, Київ

Фото Укрінформ та з відкритих джерел

   
Новини з передової